Von Lars Viehöver
Nun es ist mittlerweile einige Wochen her, dass ich von meinem letzten Trip in der Ukraine heimgekommen bin. Ich wollte oft anfangen zu schreiben aber irgendwie war da etwas, was mich blockierte.
Nun scheint der richtige Zeitpunkt da zu sein.
Es war ein kühler und sehr diesiger Tag, als ich über die großen Straßen Butschas nach Kiew fuhr. Es zeigten sich die ersten großen Bauten, alt und voller Charme aus alten Tagen. Aber es waren auch neue Bauten zu sehen, modern, groß, stolz stehend in den Vororten. Es ging vorbei an der Stelle, wo die Ukraine Russland daran hinderte, weiter nach Kiew vorzurücken.
Wir parkten an einem unscheinbaren Parkplatz und begannen unsere Tour zu Fuß durch Kiew. Hinauf auf einer der ältesten Straßen der Stadt mit kleinen Verkaufsständen an den Seiten. Eine alte Kirche wunderschön anzusehen, alte Gebäude und viele Menschen die überall herum liefen.
Vorbei am ältesten Baum der Stadt, bis wir oben standen. Weit konnten wir leider dem Wetter geschuldet nicht gucken. Jedoch braucht es nicht viel Vorstellungskraft wie wundervoll der Ausblick bei klarem Wetter wohl sein muss.
Ich bekam so viel zu sehen, konnte so viele Eindrücke erleben und verarbeiten. So viele emotionale Momente wühlten in mir. Am Majdan zu stehen dort wo die Proteste begonnen und der Drang nach Freiheit und Europa seine Funken zum Feuer erwachten.
Die Namen der ersten 100 toten Demonstranten, die mit Steinen bewaffnet gegen Kugeln aus Gewehren ihr Recht einforderten und der russisch gesinnten Regierung den Rücken kehrten.
Jedoch gibt es einen Platz in Kiew der mich persönlich am meisten traf. Dieser Platz direkt vor dem Michaelskloster hoch oben in Kiew wird mir für immer unvergessen bleiben. Weitere Bilder die sich ins Gedächtnis einbrennen.
Zuerst sieht man zerstörte russische Militärfahrzeuge und zivile PKWs die von Kugeln durchsiebt wurden. Vorbei an Tafeln, die Bilder aus dem Osten der Ukraine zeigen, vor und nach der Russischen Befreiung. Zwei Bilder zeigen Warschau 1945 und Mariupol 2022. Unbeschreiblich das diese Bilder so gleich sind und soviel Zerstörung zeigen und das heute wieder so etwas passiert.
Ich erblickte etwas weiter, eine Art Plakat an der Klostermauer ca. 10 m lang mit kleinen Bildern drauf. Als ich näher kam wurde mir klar, dass diese Bilder Menschen sind, jedes einzelne Foto zeigt einen Menschen. Auch sah ich, dass diese Wand nicht nur 10 m lang war. Sie erstreckt sich über viele Längen hinweg.
Ich blickte in die Gesichter junger Frauen und Männer. Aber auch in ältere, erfahrener nennen wir sie mal Erwachsene. Denn seid euch sicher diese jungen Menschen dort waren stellenweise keine 23 Jahre alt. Sie lächelten in die Kamera, wie jeder junger Mensch das tut. Ich bin mir sicher, dass keiner von Ihnen dachte, dass dieses Foto in naher Zukunft ihr Foto zum Gedenken werden würde. Denn, das war diese Mauer, eine Wand mit unzähligen Gesichtern des Todes. Ich kann nicht sagen, ob es hunderte oder schon tausende waren. Was ich weiß, es startet 2014 und hatte kein Ende bis dahin.
Wir schwiegen an der Wand, was sollte man auch sagen? Es zerrt an einem, wenn man das sieht. Es macht etwas mit dir und du hast tausend Fragen im Kopf, die dir wahrscheinlich keiner beantworten kann. Kaum vorzustellen so etwas zu sehen. Ich dachte immer wir haben Alle gelernt aus der Geschichte. Ich dachte immer so etwas würde nicht nochmal passieren. Unvorstellbar, dass nach all den Jahrzehnten wieder Einer ein ganzes Volk verblendet und in den Krieg stürzt.
Ein Bild blieb mir im Kopf, wie das eines alten Freundes. Das Gesicht habe ich heute noch vor Augen. Ein Feuerwehrkamerad weit unter 30 schätze ich, stolz in seiner Uniform, lächelte verhalten in die Kamera. Er sah glücklich aus und zufrieden mit sich und der Tatsache gesund und am Leben zu sein. Es war, als ob er sagte „Vergiss Mein Nicht“. Egal was passiert, er dachte, da bestimmt noch nicht an seinen so jungen Tod…
Wie soll man das erklären. Wie soll man das verstehen, dass 78 Jahre nach dem zweiten Weltkrieg wieder junge Europäer an der Front Ihr Leben lassen. Sie tun dies nicht für Ruhm und Ehre, sie tun dies, um ihr Recht auf Freiheit und Gerechtigkeit zu erlangen, zu erhalten. Sie tun dies, um Ihre Familien und ihr Land zu schützen.
Wir sollten niemals vergessen.
SLAVA UKRAINI – HEROJAM SLAWA
Незабудка……..
Минуло кілька тижнів, як я повернувся додому зі своєї останньої подорожі в Україну. Мені часто хотілося почати писати, але щось блокувало мене.
Зараз, здається, правильний час.
Був прохолодний і дуже туманний день, коли я їхав до Києва головними вулицями Бучі. З'явилися перші великі будівлі, старі та сповнені чарівності давніх часів. Але можна було побачити й нові будинки, сучасні, що стоять в передмісті, високі й горді. Ми проїжджали межу, де Україна не дозволила Росії просуватися далі на Київ.
Ми припаркувались на невеличкій стоянці й почали нашу пішохідну екскурсію Києвом. Вгору по одній із найстаріших вулиць міста з маленькими торговими стендами по боках. Стара церква, дуже красива на вигляд, старі будівлі та багато людей, що гуляють.
Далі повз найстаріше дерево в місті, доки ми не опинилися нагорі. На жаль, через погоду ми не могли бачити далеко. Однак не потрібно було докладати багато зусиль, щоб уявити, яким прекрасним має бути краєвид, коли погода ясна.
Я стільки всього встиг побачити, стільки вражень пережити й переробити. Стільки емоційних моментів пережито в мені. Стоячи на Майдані, де почалися протести, і прагнення до свободи та Європи запалило свій вогонь.
Імена перших 100 загиблих демонстрантів, які озброєні камінням проти куль з гвинтівок, вимагали своїх прав і відвернулися від проросійської влади.
Проте є одне місце в Києві, яке мене особисто вразило найбільше, це місце нагорі прямо перед Михайлівським монастирем, яке я ніколи не забуду. Це картини, які викарбовувалися в памяті.
Спершу ви бачите розбиту російську військову техніку та цивільні автомобілі, пронизані кулями. Минуєте стенди, що демонструють фотографії зі східної України до та після «звільнення» Росією. Дві фотографії показують Варшаву 1945 року та Маріуполь 2022 року, це неможливо описати, ці фотографії настільки схожі і показують стільки руйнувань, неймовірно що щось подібне повторюється сьогодні.
Трохи далі я побачив на стіні монастиря якийсь плакат довжиною близько 10 метрів з маленькими картинками і підійшовши ближче зрозумів, що на цих картинках люди, на кожній фотографії зображена людина. Я також побачив, що ця стіна була не 10 метрів у довжину. Вона простягається на багато довжин. Я дивився в обличчя молодих жінок і чоловіків. Але й старших, назвемо їх дорослими. Бо будьте впевнені, що багато кому з цих молодих людей там не було навіть 23 років. Вони посміхалися на камеру, як і будь-яка молода людина. Впевнений, що ніхто з них не думав, що незабаром ця фотографія стане їхнім фото на стіні пам'яті. Тому що цим була ця стіна, стіною з незліченними обличчями смерті. Я не можу сказати, чи це вже були сотні чи тисячі, я знаю, що це почалося в 2014 році і не закінчилося до сього часу.
Ми мовчали до стіни, що ще можна сказати? Це пригнічує та розтинає вас, коли ви це бачите. Це щось з вами робить, і у вас в голові тисяча запитань, на які, мабуть, ніхто не зможе відповісти. Важко уявити собі побачити щось подібне, я завжди думав, що всі ми вчимося з історії. Я завжди думав, що подібне більше ніколи не повториться. Неможливо уявити, щоб за всі ці десятиліття хтось осліпив цілий народ і втягнув його у війну.
Один образ застряг у моїй голові, як образ старого друга, я все ще бачу його обличчя сьогодні. Гадаю, товариш пожежний років під 30, гордий у своїй формі, обережно посміхнувся в камеру. Він виглядав щасливим і задоволеним собою і тим, що він здоровий і живий. Він ніби казав «Не забудь мене». Що б не сталося, він точно не думав про свою смерть таким молодим.
Як це пояснити, як зрозуміти, що через 78 років після Другої світової війни молоді європейці знову гинуть на фронті. Вони роблять це не заради слави та визнання, вони роблять це, щоб отримати своє право на свободу та справедливість. Вони роблять це, щоб захистити свої родини та свою країну.
Ми ніколи не повинні забувати
СЛАВА УКРАЇНИ – ГЕРОЯМ СЛАВА
Comments